У З А Г А Л Ь Н Е Н Н Я
судової практики застосування суддями
Піщанського районного суду Вінницької області
роз’яснень, викладених у Постанові Пленуму ВСУ від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» протягом 2014-2015 років.
На виконання листа Апеляційного суду Вінницької області № 1-11/19/2016/ЕП-364/2016 від 25 квітня 2016 року Піщанським районним судом Вінницької області проведено узагальнення судової практики застосування суддями Піщанського районного суду Вінницької області роз’яснень, викладених у Постанові Пленуму ВСУ від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» протягом 2014-2015 років.
Невід’ємним елементом ринкових відносин є правочин – найпоширеніший юридичний факт, з яким закон повязує виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин.
Відповідно до ст. 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із способів захисту цивільних прав та інтересів. Підстави, умови, правові наслідки недійсності правочинів визначаються нормами гл. 16 ЦК "Правочини" (статті 215-236).З огляду на складність питань щодо недійсності правочинів (угод за ЦК УРСР) Пленум Верховного Суду України 28 квітня 1978 р. прийняв постанову "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", яка була чинною до прийняття нової постанови "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", проект якої був прийнятий у першому читанні 12 червня 2009 р., а 6 листопада 2009 р. - в остаточній редакції.
Мета узагальнення- проаналізувати стан справ із застосуваннями судом законодавства при вирішення спорів про визнання правочинів недійсними, виявити складні та спірні питання у судовій практиці з метою забезпечення правильного та однакового застосування суддями норм права.
Загальні вимоги щодо недійсності правочину сформульовані в ст. 215 ЦК, в ч. 1 якої вказано, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до ч. 2 зазначеної статті недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Згідно ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
У наведеній статті визначаються загальні правові засади визнання правочину недійсним. Зазвичай для цього має існувати відповідна правова підстава. Такою правовою підставою ЦК визнає факт недодержання однією стороною чи всіма сторонами вимог, встановлених частинами 3, 5, 6 ст. 203 ЦК, тобто вимог волевиявлення учасника правочину щодо настання реальних правових наслідків правочину, щодо недопустимості порушення правочином, вчинюваним батьками, інтересів малолітніх дітей. Тобто порушення вимог закону, допущені стороною (сторонами) після укладення правочину, не можуть спричиняти його недійсність, а призводять до інших правових наслідків, передбачених законом. Недійсність правочину може наставати лише за певні порушення закону.
Протягом 2014 року Піщанським районим судом було розглянуто чотири справи про визнання правочинів недійсними.
Зокрема, рішенням Піщанського районного суду Вінницької області від 28 травня 2014 року було відмовлено в задовленні позовних вимог особи Я. до ПАТ КБ «П» про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки квартири як вчинених під впливом насильства. На підтвердження своїх вимог про визнання недійсним кредитного договору та договору іпотеки квартири, укладених між ПАТ КБ «П» та особою Я. з підстав, передбачених ст.231 ЦК України, позивач посилалася на наявність відносно особи С. вироку Піщанського районного суду Вінницької області від 30 травня 2012 року, в силу якого вона звільняється від доказування своїх позовних вимог при розгляді даної цивільної справи.
Вирішуючи вказаний спір, суд керувався ст. 627 ЦК, відповідно до якої сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Також, судом було взято до уваги, що Верховний Суд України в Узагальненні практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними від 24 листопада 2008 року, визначив правочин як правомірну, тобто не заборонену законом, вольову дію суб’єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обо’язків. Крім того, суд керувався, що презумпція правомірності правочину закріплена в ст.204 ЦК та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідно заборону. Такою нормою закону, яка може спростувати правомірність правочину, в контексті даних спірних правовідносин може бути ст. 231 ЦК, яка регулює правові наслідки правочину, який вчинено під впливом насильства, серед яких визнання такого правочину недійсним. Недійсність правочину, йдеться у вказаному Узагальненні, виникає через те, що дія схожа на правочин, але за своєю суттю не відповідає його характеристикам. Розглядаючи спір про недійсність вказаних правочинів договору кредиту та договору іпотеки, судом було перевірено наявність дефектів його волі - невідповідності волі та волевиявлення, як того вимагав заявлений предмет даного позову, оскільки про наявність інших дефектів даних договорів по змісту правочину, по формі, по суб"єктному складу, позивачем не заявлено та не оспорено. Суд керувався, що відповідно до ч. 1 ст. 213 ЦК, правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Заявлені вимоги можуть бути задоволені, якщо доведені факти насильства, погрози. Тому, судом було враховано рекомендації, викладені в п.21 Постанови Пленуму ВСУ від 6 листопада 2009 року №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", де зазначено, що при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства, судам необхідно врахувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов"язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятися як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім"ї, родичів тощо або їх майна.Факт насильства необов"язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.
З урахуванням викладеного, суд прийшов до висновку, що укладені особою Я. та оспорювані нею кредитний договір та договір іпотеки квартири як вчинені під впливом насильства, відповідали її внутрішній волі, знайшли її повне вільне волевиявлення у зовнішніх вчинках, які супроводжували укладання правочинів ( підготовка документів, їх підписання, спілкування з різними посадовими особами, виконання прохання особи С., тощо), за своїм змістом, формою та суб"єктним складом також є правомірними, а тому відсутні умови та підстави до визнання їх недійсними.
Вказане рішення суду ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 17 липня 2014 року було залишено без змін як таке, що ґрунтується на матеріалах справи, відповідає нормам матеріального та процесуального права. В своїй ухвалі колегія суддів апеляційної інстанції вказала, що згідно з ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до ч.1, 2 ст.202 ЦК України правочином є дія особи спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Апеляційний суд зазначив, що у зазначеному вище вироку суду відсутній висновок про те, що під час укладення особою Я. кредитного договору та договору іпотеки нерухомого майна обвинувачувана особа С. застосовувала відносно позивача фізичний чи психологічний тиск та при цьому, особа Я. в даній кримінальній справі потерпілою визнана не була, а була допитана лише в якості свідка. Крім того, як вбачається з матеріалів з умовами кредитного договору особа Я. була ознайомлена та особисто його підписала, та позивачем не заперечувалося, що по видатковому касовому ордеру вона отримала в банку кредит в сумі 12500 доларів США, які потім згідно її пояснень передала особі С. З метою забезпечення повернення особою Я. кредиту між ПАТ КБ «П» та позивачем особою С. укладено договір іпотеки квартири, що належить позивачу на праві особистої власності, і який був посвідчений приватним нотаріусом Піщанського нотаріального округу Вінницької області. З пояснень нотаріуса вбачається, що будь-який фізичний чи психологічний тиск на особу Я. під час укладення в нотаріальній конторі договору іпотеки з боку сторонніх осіб, в тому числі і особи С., не вчинявся. Особа Я. ознайомилась із змістом договору іпотеки та особисто його підписала.
Крім того, під час судового розгляду справи особа Я. змінила свої пояснення, пояснивши, що особа С. ввела її в оману, оскільки після отримання кредиту відмовилась його погашати згідно умов раніше укладеного кредитного договору, однак це не може бути підставою для визнання договорів недійсними.
Враховуючи наведене, судова колегія прийшла до висновку про те, що укладаючи оскаржувані кредитний та іпотечний договори особа Я. розуміла зміст угод та усвідомлювала настання правових наслідків за ними та до 2013 року не оскаржувала зазначені договори, у визначеному законом порядку, а посилання особи Я. в апеляційній скарзі на те, що нею особисто не були отримані кредитні кошти, повністю спростовується касовим ордером відповідно до якого позивачка особисто отримала кредитні кошти в сумі 12500 доларів США, а подальше використання нею коштів не може бути підставою для визнання кредитного чи іпотечного договорів недійсними.
Відповідно до рішення Піщанського районного суду від 11 лютого 2014 року без задоволененя залишено позовні вимоги особи Б. до СФГ “ В “ про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним. При цьому позивач посилалась на те, що являючись власником земельної ділянки, у вересні 2010 року отримала від керівництва СФГ “ В “, на вигідних для неї економічних умовах пропозицію укласти договір оренди цієї ділянки. В кінці 2011 року відповідач через свого комірника особу К. передав їй договір оренди земельної ділянки, зареєстрований 28.10.2011 року в Піщанському райвідділі регіональної філії Центру Державного земельного кадастру. Вказаний договір позивач вважала не укладеним, оскільки виділення земельної ділянки в натурі не відбулось; акт погодження меж із сусідніми власниками відповідачем не підписувався; хімічний аналіз грунту не проводився, а відповідно відсутня фактична оцінка землі; акт прийому-передачі земельної ділянки вона не підписувала і з нею він не погоджувався; за період оренди значно погіршився стан земельної ділянки, а саме збільшилася забур’яненість, знизилась родючість грунту; відповідач передав їй договір без сторінки № 2, чим лишив її можливості ознайомитись з повним текстом договору; в договорі відсутні права і обов’язки відповідача; її підпис на договорі оренди земельної ділянки підроблено. Оскільки відповідач добровільно відмовився повернути їй земельну ділянку в 2013 році, позивач вважала, що договір оренди земельної ділянки підлягає розірванню. Відмовляючи в задоволення позову, суд виходив з того, що показами свідка К. було встановлено, що позивач підписала примірники договору оренди земельної ділянки власноруч і один примірник забрала собі. Дослідивши наявний в матеріалах справи договір оренди землі судом було встановлено, що він включає в себе всі істотні умови оренди, передбачені ч. 1 ст. 15 ЗУ “ Про оренду землі“. Судом було встановлено, що позивач не заперечує обсягу своєї цивільної правоздатності, а вільність її волевиявлення при укладанні договору підтверджується її підписом на її примірнику і показами свідка К., що даний підпис позивач вчинила власноруч, без будь якого тиску, під час отримання орендної плати за земельну ділянку, що відповідає вимогам ст.ст. 207, 638 ЦК України і є реальним наслідком укладення договору. Також в судовому засіданні відповідними матеріалами були спростовані посилання позивача про відсутність акту погодження меж земельної ділянки із сусідніми власниками, нормативної оцінки землі, а також акту прийому – передачі земельної ділянки. Посилання позивача на те, що за період оренди значно погіршився стан земельної ділянки, а саме - збільшилась забур’яненість, знизилась родючість грунту, не доведено матеріалами справи, а тому не знайшло свого підтвердження . З наведеного суд прийшов до висновку про відсутність у нього підстав для розірвання договору оренди у відповідності до чинного законодавства і п.п. 37-39 договору.
Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 11 квітня 2014 року рішення залишено без змін. При цьому в ухвалі апеляційного суду зазначено, що частиною 2 Закону України «Про оренду землі» встановлено, що підставою для визнання договору недійсним відповідно до закону є відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею. Разом з тим, з матеріалів справи видно, що при укладенні оскаржуваного договору оренди землі дотримано всіх істотних умов, до нього додані копія державного акта на право власності на земельну ділянку з планом меж земельної ділянки, кадастровий план з описом меж суміжних землевласників, акт визначення меж земельної ділянки в натурі та акт прийому-передачі об'єкта оренди. Щодо тверджень позивача про підроблення її підпису, то останнє є недоведеним, оскільки відсутній відповідний висновок експерта і позивачем, як в суді першої інстанції так і в суді апеляційної інстанції, клопотання про призначення почеркознавчої експертизи для з'ясування даної обставини, не заявлялось, тоді як згідно ч.1 ст.143 ЦПК України, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі. Тому, колегія суддів вказала, що наведені обставини свідчать про те, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо відсутності підстав для визнання недійсним, укладеного між сторонами договору оренди землі.
08 серпня 2014 року Піщанським районним судом було ухвалено заочне рішення в цивільній справі за позовом особи П. до особи Н. , третя особа на стороні відповідача особа С., про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, відповідно до якого позов задоволено частково та застосовано наслідки недійсності нікчемного правочину з купівлі-продажу житлового будинку, який укладений між особою П. та особою Н., а саме : особу П. зобов’язано повернути особі Н. житловий будинок, а особу Н. зобов’язано повернути особі П., вісім тисяч гривень. Судом було встановлено, що 27 листопада 2013 року особа П. в приміщені С-кої сільської ради Піщанського району Вінницької області, в присутності секретаря сільської ради передала особі С. 8 (вісім) тисяч гривень за будинок, а особа С. засвідчивши це розпискою, передала позивачеві технічний паспорт на будинок та домову книгу, запевнивши, що договір купівлі-продажу будинку буде оформлено пізніше. Таким чином, особа П. фактично проживала в будинку, не оформивши договору купівлі-продажу житлового будинку. Судом було враховано, що відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України - у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Згідно ч.2 ст. 215 ЦК України - недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відповідно ч.1 ст. 216 ЦК України - недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. А тому, з урахуванням викладеного, суд не задовільнив вимоги позивача про стягнення на її користь з відповідача коштів з купівлі-продажу будинку, а лише зобов’язав відповідача повернути отримані від нікчемного правочину кошти. Дане рішення суду у встановленому законом порядку не переглядалося і не оскаржувалося та набрало законної сили.
27 листопада 2014 року Піщанським районним судом було розглянуто цивільну справу за позовом особи Л. до особи Т., третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: особи Н., особи Ф., особи З., особи Ф. про визнання заповіту недійсним та його скасування. Судом було ухвалено рішення, яким в задоволенні вказаного позову було відмовлено за безпідставністю вимог. Вирішуючи даний спір, на виконання настанов Пленуму ВСУ, перелічених в Постанові від 6 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", суд застосував норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини на час їх виникнення: ст.203 ЦК про загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, ст.204 ЦК про презумпцію правомірності правочину; ст.ст.205, 209, 211 ЦК. Судом було проаналізовано норми Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 03 березня 2004 року за №320/15, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 03 березня 2004 року за №283/8882, з відповідними змінами та доповненнями, яка була чинною на час посвідчення заповіту, перевірено доводи позивача, спростування відповідача, пояснення третіх осіб, показання свідків, які дали суду всі підстави до висновку, що при посвідченні заповіту особи Ф. не було допущено порушень процедури, форми, порядку, місця та способу його укладання, підписання, посвідчення та реєстрації. Також,суд керувався, положеннями ст. 1233 ЦК відповідно до якої заповіт – це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповіт є правочином, який укладається фізичною особою (заповідачем) на випадок смерті, вчиняється в передбаченій законом формі, тому на нього також поширюються загальні положення про правочини. Заповіт може бути визнано недійсним з часу його укладення. Для дійсності заповіту необхідно з’ясувати волю особи, яка бажає складати заповіт та належним чином оформити волевиявлення. Саме нотаріальна форма заповіту, яка в цілому була витримана в даному спорі, дозволила суду впевнитися у вільному волевиявленні заповідача, з’ясувати істинний зміст заповіту, переконатися в тому, що на волю заповідача не вплинули сторонні особи, заповідач перебував у свідомості, при своєму розумі та, незважаючи на фізичні вади, добре орієнтувався в суті подій, що відбувалися, а тому відсутні обставини, які могли б слугувати підставами для визнання заповіту недійсним. Судом було враховано, що відповідно до вимог ч. 2 ст. 1257 ЦК України за позовом зацікавленої особи суд визнає заповіт недійсним тоді, якщо буде установлено, що волевиявлення спадкодавця не було вільним і не відповідало його волі, наприклад, відбулося складання заповіту під впливом насильства з боку спадкоємця. Але при зазначених обставинах справи заповіт не може бути визнано недійсним із-за відсутності обставин, які б спотворювали волю заповідача. При вирішення питання про визнання заповіту недійсним, судом було враховано, що якщо в заповіті є помилки або неточності які самі по собі не суперечать правилам вчинення правочину чи формі правочину, то такий заповіт не може бути визнаний недійсним за таких підстав. Судом було взято до уваги, що згідно частини 1 ст.215 ЦК, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою ст.203 ЦК та даний перелік підстав визнання правочину недійсним є вичерпним і такі підстави не тільки не доведені позивачем, а й не викладені в позовних вимогах. Що ж стосується вимоги представника позивача про визнання правочину нікчемним, то суд прийшов до висновку, що вона є безпідставною, оскільки такий предмет спору у справі відсутній та, за змістом ч.2 ст. 215 ЦК недійсність нікчемного правочину встановлюється законом, а не судом.
Відповідно до ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 25 вересня 2015 року вказане рішення залишено без змін, як таке, що відповідає матеріалам справи та вимогам закону. Розглядаючи спір, судова колегія прийшла до висновку, що районний суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює. В ході розгляду справи в суді апеляційної інстанції представником особи Л. було заявлено клопотання про призначення у вказаній справі посмертної судової психолого-психіатричної експертизи. Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта встановлено, що під час посвідчення заповіту особа Ф. на хронічне психічне захворювання не страждав, перебував поза будь-яким тимчасовим хворобливим розладом психічної діяльності, та крім того, під час посвідчення заповіту міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Таким чином, при складанні та посвідченні заповіту, волевиявлення заповідача було вільним, не було допущено порушень процедури, форми, порядку, місця та способу його посвідчення, а щодо наявності в заповіті помилок або неточностей, які самі по собі не суперечать правилам вчинення правочину чи формі правочину, то такий заповіт не може бути визнаний недійсним за таких підстав. На підставі наведеного, судова колегія ухвалила, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку щодо недоведеності позову та відсутності підстав для визнання заповіту недійсним.
Рішенням Піщанського районного суду від 27 квітня 2015 року було відмовлено в задоволені позовних вимог особи Р. та інших до СВКП “К”, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору – Відділ Держземагенства у Піщанському районі Вінницької області про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними через недоведеність обставин, на які посилалися позивачі в обґрунтування заявлених вимог. Розглядаючи вказаний спір, суд керувався тим, що договір оренди землі може бути визнаний недійсним в судовому порядку з підстав зазначених у ст. 15 Закону України «Про оренду землі» та відповідних статтях ЦК України. За змістом ст.230 ЦК України правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Суд прийшов до висновку, що у матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач знав про наявність чи відсутність певних істотних обставин, які стосувалися договорів оренди від 02 квітня, 05 квітня, 09 квітня, 19 квітня 2012 року і був впевнений, що позивачі, знаючи про ці обставини, не підписали би додаткові угоди. Відсутні також належним чином підтверджені дані про те, що відповідач заперечував наявність певних обставин, які б могли перешкодити підписанню договорів, або ж замовчували їх існування. Посилання позивачів на те, що дані договори були укладені шляхом введення їх в оману відповідачем, суперечать їхній позиції про те, що вони вказані договори не підписували. В рішенні суду було зазначено, що незгода ж позивачів з певними положеннями укладених договорів, які, на їхню думку, суттєво порушили їхні права, може бути, у разі доведеності цієї обставини, підставою для вимоги про зміну чи розірвання укладених договорів відповідно до ст. 651 ЦК України, ст.30, ст.32 ЗУ «Про оренду землі», а позивачі не надали суду доказів у підтвердження відсутності у них волевиявлення на укладення спірних договорів. Судом було з’ясовано істотні умови вказаних договорів оренди відповідно до законодавства, що діяло на момент їх укладення, та звернуто увагу, що відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених статтею 15 Закону, а також порушення вимог статей 4-6, 11,17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону. Невід'ємною частиною договору оренди землі є: план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду; кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежену (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів; акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); акт приймання-передачі об'єкта оренди; проект відведення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Законом. Судом взято до уваги рекомендації, викладені в п.8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", де роз'яснено, що згідно із статтями 210 та 640 ЦК України не є вчиненим правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації. Судом також вивчено порядок державної реєстрації оспорюваних договорів оренди землі на час виникнення спірних правовідносин відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09 вересня 2009 року № 1021 "Про затвердження порядків ведення Поземельної книги і Книги записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі" та підтверджено факт реєстрації спірних договорів оренди від 02 квітня, 05 квітня, 09 квітня, 19 квітня 2012 року. Що стосується договорів оренди від 12 лютого 2008 року, то судом встановлено, що Законом України «Про оренду землі» в редакції, яка діяла на час його укладення, не передбачалося серед істотних умов зазначення кадастрового номеру земельної ділянки як складової об'єкту оренди. В той же час судом з’ясовано, що в договорі зазначені серія та номер державного акта на землю власника земельної ділянки, що дозволяє в повній мірі ідентифікувати особу Орендодавця та реквізити земельної ділянки, місце розташування. Крім того, в момент підписання договору Позивачі не заперечували проти такої ідентифікації, що означає їхню згоду на таке викладення Предмету договору - об'єкту оренди. Посилання позивачів та їхніх представників на відсутність в договорах даних щодо агрохімічної характеристики грунтів і стану їх забруднення токсичними речовинами та радіонуклідами, не проведення паспортизації земель та відсутність агрохімічних паспортів, як невідємної частини договорів оренди, як підставу визнання спірних договорів недійсними, суд визнав безпідставними,оскільки дані обставини не є підставою для визнання вказаних договорів недійсними відповідно до частини другої статті 15 цього Закону, так як межі земельних ділянок в натурі (на місцевості) визначені в державних актах на право власності на земельну ділянку, копії яких, було додано до договорів оренди, тобто відсутні порушення прав орендодавця. Оскільки судом встановлено факт відсутності порушення прав позивачів укладеними договорами оренди, суд залишив без розгляду заяву відповідача про застосування строків позовної давності.
Враховуючи вищевикладене, Апеляційний суд Вінницької області своєю ухвалою від 23 липня 2015 року встановив, що суд першої інстанції підставно відмовив у задоволенні вимог про визнання оспорюваних договорів, укладених недійсними та про повернення земельних ділянок, через недоведеність обставин, на які посилалися позивачі в обґрунтування заявлених вимог та залишив вказане рішення Піщанського районного суду без змін.
Також на розгляді в Піщанському районному суду знаходилася справа за позовом особи О. до особи Б. про визнання недійсним договору купівлі продажу житлового будинку, але ухвалою суду від 01 квітня 2015 року вказану позовну заяву залишено без розгляду у зв’язку з повторною неявкою належним чином повідомленого позивача в судове засідання без поважних причин.
Висновки та пропозиції
Відсутність змінених та скасованих рішень після апеляційного та касаційного перегляду в справах даної категорії свідчить про те, що судді Піщанського районного суду залежно від предмету і підстав позову застосовували норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, а відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства оцінювалося судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Суддями враховувалося, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства, а також те, що зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України.
Судді, відповідно до статті 215 ЦК України, розмежовували види недійсності правочинів: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом та оспорювані, недійсність яких прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом. При цьому враховувалося, що нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом, а оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.
Судом враховувалося, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Зокрема, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.
Значна увага при розгляді вказаних спорів приділялася визначенню моменту вчинення правочину. Зокрема, судді виходили з того, що не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації. Встановивши ці обставини, суд відмовляв в задоволенні позову про визнання правочину недійсним, та враховував, що до правочину, який не вчинено не застосовуються наслідки недійсності правочину.
Розглядаючи справи, в яких була заявлена позовна вимога про визнання правочину (договору) неукладеним, судом прймалося рішення про відмову в задоволенні вказаного позову, оскільки дана вимога не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом.
Реституція як спосіб захисту цивільного права застосовувалася судом лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим задовольнялися вимоги про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції пред'явлені тільки до сторони недійсного правочину.
Суддями бралося до уваги, що відповідно до статей 229 - 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину, а особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Розглядаючи спори про визнання правочину недійсним з підстави вчинення його під впливом обману, судді керувалися тим, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину та відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства, судом враховувалося, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов'язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.
Суддями враховувалося, що відповідно до ч. 1 ст. 114 ЦПК України, позови про визнання недійсними правочинів щодо нерухомого майна та застосування наслідків недійсності пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Також судом зверталася увага, що до окремих видів вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, встановлено спеціальну позовну давність, а перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Судом враховувалося, що в силу частини другої статті 215 ЦК норми закону щодо підстав нікчемності правочинів є імперативними. У зв'язку з цим необхідно відмовляти у визнанні мирових угод у справах щодо визнання нікчемності правочинів та застосування наслідків як таких, що суперечать закону.
Разом з тим, труднощі в суддів Піщанського районного суду виникала при застосуванні роз’яснень, викладених в п. 13 Постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", де зазначено, що з підстав недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину нікчемними є тільки правочини, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню.
Зокрема ВСУ вказав, що вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін. При розгляді таких справ суди повинні з'ясувати, чи підлягає правочин обов'язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину. У зв'язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано дійсним лише з підстав, встановлених статтями 218 та 220 ЦК. Інші вимоги щодо визнання договорів дійсними, в тому числі заявлені в зустрічному позові у справах про визнання договорів недійсними, не відповідають можливим способам захисту цивільних прав та інтересів. Такі позови не підлягають задоволенню.
За змістом статті 210, частини третьої статті 640 ЦК України у випадках, встановлених законом, правочин підлягає державній реєстрації. Договір, який підлягає і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, є укладеним з моменту державної реєстрації.
Згідно зі статтею 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Таким чином, вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, суддям необхідно враховувати, що договір купівлі-продажу житлового будинку (або його частини) підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, а тому не може бути визнаний дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України.
Указана частина друга статті 220 ЦК України застосовується до правовідносин у разі, коли сторони уклали правочин, зміст якого відповідав волі сторін, і лише форма його укладення не відповідала встановленим законом вимогам.
З метою підвищення якості ухвалюваних суддями Піщанського районного суду рішень при застосуванні роз’яснень, викладених у Постанові Пленуму ВСУ від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недісними», а також недопущення порушень чинного законодавства, дане узагальнення пропонується розглянути на зборах суддях Піщанського районного суду Вінницької області.
Голова Піщанського
районного суду Н. Л. Щерба
Осадчук
(04349) 2-25-02
_03_03.png)
